Марыя БРОДСКАЯ, г.п. Старобін
Мая малая Радзіма – Капыльшчына. Бацька, Мікалай Міхайлавіч Герасюк – удзельнік Вялікай Айчыннай вайны. І вельмі шкада, што праз гады хтосьці перапісвае гісторыю, сціраюцца ўспаміны. Ім здаецца, што можна пражыць і без такіх жудасных успамінаў. А я лічу: не трэба забывацца пра гэтыя падзеі, каб зноў не трапіць у капкан вайны!
НАШЧАДКАМ
На Перамогу дзедаў і бацькоў,
На Перамогу, здабытую крывёю,
Жыццём нявінных,
мірных жыхароў,
Прытуленых радзімаю зямлёю…
Не забывайцеся
пра іх свяшчэнны подзвіг.
Не забывайцеся
пра жорсткую вайну.
Ліліся кроў і слёзы праз пакуты,
І Перамогу – на ўсіх адну…
Бяспамяцтвам да выгады прыкуты,
Не ешце «пернікаў», аздобленых
атрутай.
Нясіце ў сэрцах подзвігі дзядоў.
Мы ходзім сёння
па адных дарогах.
У кожнай хаце
продкаў нашых боль,
І лёсы іх абпалены вайной…
Нашчадкі, годныя Вялікай
Перамогі,
Вам засцяць вочы на той цяжкі час,
Заблыталіся ў сусветным павуцінні,
Але рыхтуе вораг бізуны для вас.
Сумленне страціўшых
спіхніце ў руціну,
Бяспамяцтва без жалю рвіце
павуцінне.
Звіняць званы над роднаю зямлёю,
Святкуем Дзень Вялікай Перамогі.
Навек з’яднаны Небам і Зямлёй,
Ідзем, свабодныя, адной дарогай…
І з чыстым сэрцам
у малітвах славім Бога.
Алена БЕЛАЯ, г. Мінск
ШЛЯХ З ВАЙНЫ
Вясна. Зацвіў
вішнёвы сад.
Плывуць
высокія аблокі.
З вайны
вяртаецца салдат,
А шлях дамоў яшчэ
далёкі…
Да роднай хаты, да сяла,
Дзе маці з бацькам, дзе каханка.
Дзе сцежка ў поле павяла,
Спяваюць салаў’і да ранку.
Бярозкі, што стаяць у рад
На ўзмежжы лесу пры дарозе
Шапочуць: «Адпачні салдат,
Паспі хвілінку ў знямозе.
Мы сон твой будзем берагчы:
Папросім, каб заціхлі птушкі,
Каб вецер хмары праганяў,
Ды сонца на далонях гушкаў.
Перадыхні, Герой вайны,
Пад мірным небам сном
глыбокім.
Хай сняцца Перамогі сны,
Бо шлях дамоў яшчэ далёкі…»
Уладзімір ЖЫЛКО, г. Нясвіж
Перамога
Да таго дня была цяжкай дарога,
Перагароджаная гора сцяной,
Дваццаць мільёнаў за Перамогу –
Вось заплацілі якой мы цаной!
Голадам змораны, куляй забіты,
Ці, мо, у бязлітасным згінуў агні.
Кожны з вас намі не будзе забыты
Дочкі Радзімы, Радзімы сыны.
Колькі каштуе жыццё чалавека?
Мусіць, не знойдзеш платы такой!
З полымем у неба – і ў памяць навекі!
Так здабылі свой вечны спакой.
Мармурам пліт хто прыкрыты,
Хто недзе проста засыпаны ў смутку зямлёй.
Кветкі нясуць вам дарослыя, дзеці,
Бо кожны з вас – Незабыўны Герой.
Памяці землякоў
З першых дзён вайны ў партызаны
Вы пайшлі, каб ворага караць,
За Радзіму-маці, яе раны.
Каб адпор фашысцкім гадам даць.
У восень то было сорак другога.
Помсціў вораг вам за барацьбу.
І фашысты не знайшлі другога,
Як на родных спагнаць сваю злабу…
То не пах травы над вёскай Прусы,
То не водар ад яе садоў –
То ў агні згарэлі беларусы,
На паклон хто к катам не пайшоў.
Стрэлы перарвалі смех дзіцячы,
Сталі дымам бабкі і дзяды.
І да неба цягнуцца, бы з плачам,
Галін рукі – спалены сады.
Толькі коміны стаяць, падпёршы неба,
Толькі шчасця спаленага пах…
Там, дзе ўчора смачна пахла хлебам, –
Дым і попел…
Усё наводзіць жах…
У полымі ўзняліся вы ў неба,
З полымем у вечнасць увайшлі!
І пражыць жыццё сваё нам трэба,
Каб праз нас іх мары ажылі.
Цяжка, калі прыйдзеш на магілкі,
Пастаіш ля памятнай сцяны…
Робяць кожны год па вас памінкі
Вашы ўнукі, дочкі і сыны.
Ды не толькі ў помніках,
памінках
Памяць ушаноўвае народ.
У працы аднаўлення і ўчынках
За жыццё змагацца наш чарод.
Вы – героі! І жыццё не дарма
Жудаснай вайне вы аддалі:
У неба ўзняліся вы пажарам –
На зямлі ж усходы ажылі.
Зноў стаіць жывая вёска Прусы,
Зноў дзіцячы смех
тут будзіць сны.
Не! Не зломіць вораг Беларусі,
Вечна будуць жыць яе сыны!
Михаил Клишевич, д. Комсомольская
Фашисты жгут мою деревню
(отрывки из поэмы)
Героический подвиг рядового Молибожко в деревне Пуково (сейчас Комсомольская).
Ноябрь, морозы
небольшие,
Но речку лед остановил.
От снега лысины косые,
Им ветер путь определил.
То утро было очень тихим,
Как будто ветра выходной.
В ночи мороз гулял по крышам,
Луч солнца дал ему покой.
Хозяйки печи растопили,
Струился дым с каждой трубы.
Колечки тихо в небе плыли,
Не предвещая нам беды.
А накануне целый вечер
Солдат с девчатами гулял,
Гармонь растягивал по плечи,
Веселой песней – подпевал.
С ним были хлопцы – партизаны.
Они здесь жили до войны.
Солдат остался, был он ранен,
Но в этом нет его вины.
Мы из-под лавки наблюдали
(На лавке место не для нас).
Солдаты девок целовали,
А мы хихикали подчас.
Так целый вечер веселились:
Солдат, девчата, весь отряд.
На сеновал все завалились
В сарай, что выходом был в сад.
Мать этим утром, как обычно,
Картошку, каши чугунок
Нам приготовила привычно,
Хлеб, простоквашу и чеснок.
Для чая ветки из малины
На стол поставила как раз.
И в это время вдруг машины
С крестом промчались мимо нас.
Враги готовили расправу,
Как гром, как молния, подчас.
Соседка крикнула: «Облава!»
Мы это слышали не раз.
На сборы не было минуты.
Я в чем стоял, в том побежал,
Бушлат схватил и к двери круто...
Друг Мишка на дворе догнал.
Кто видел это, представляет –
Испуг в душе и суета.
Отец спокойно наставляет:
«Бегите в лес, на болота».
Среди болот, где лес сосновый,
Где мох зеленый и густой
Землянку вырыли весною,
Закрыли ветками, травой.
Мы с другом Мишей побежали
По полю вниз, затем к реке.
Мы пули с ним опережали,
Но ложку я держал в руке.
Маршрут я знал, хоть было шесть,
Он с детства вытоптан ногами:
Река, долина, дальше лес
Был близко-близко перед нами.
А впереди отец бежал
И все следил за нами,
Рукой показывал: ложись!
Но мы все знали сами.
А старший брат, он молодец,
Не стал бежать до леса,
Рванул к сараю, где боец
Еще не слышал стресса.
Отряд мгновенно разбудил,
Поднял всех по тревоге,
Под пули чуть не угодив,
Боец рванул в конец дороги.
Враги уж были ближе к рогу
В конце села, где поворот,
Свернули влево на дорогу –
Там «импульс» леса, спит народ.
За двести метров до кладбища
Свернули влево еще раз.
Машина села вдруг на днище
И броневик в грязи увяз.
Они позицию искали,
Чтоб нас на поле положить.
Два пулемета засверкали,
Прицельно начали строчить.
Солдат картину эту видя,
Не мог иначе поступить,
(Врага душою ненавидя),
Связал гранаты, стал следить.
Он пробежал, хотя был ранен,
В конец села, затем – в кювет,
Его на брюхе протаранив,
Дополз до цели сзади, в след.
Привстал тихонько, замахнулся,
Гранаты бросил им «под хвост»,
Вскочил и к кладбищу метнулся –
Бежал он быстро во весь рост.
Гранаты грохнули под днищем
И самоход на миг умолк.
В смятеньи немцы что-то ищут...
Кто подорвал? Кто это мог?
Солдат до кладбища добрался
И вот сосна, она спасет.
Фашист увидел, чуть замялся,
Навел смертельный пулемет.
Солдату пять шагов осталось,
Как мало он не дотянул.
В сосне все эхом отозвалось –
Упал, навечно здесь уснул.
В сосне шесть дырок насчитаешь,
Из них смола еще бежит.
Сосна за мать слезу роняет,
Не знает та, что сын убит.
В могиле братской схоронили
Здесь от сосны недалеко,
Его шинелькою накрыли,
Он – наш герой Молибожко.
Мы с Мишей видели, лежали,
Когда гранаты взорвались.
Он крикнул: «Что-то поломали,
Бежим скорей, ты наклонись».
*************************
Свистели пули по вершинам,
Последний лист, сбивая с них.
«Деревню жгут!» – подобно минам
Рвануло в воздухе на миг.
Мы эту новость услыхали,
Когда до острова дошли.
Назад бежим не замечая,
Что тучи черные ползли.
**************************
Наш дом стоял почти что с краю,
С глухою северной стеной.
Он срублен был в начале мая
Отцом пред самою войной.
Зайдешь в него,– смолою пахнет
И желтизна слепит глаза;
Сучки, рисунки, глянешь – ахнешь.
Смола искрится, как слеза.
******************************
Сейчас не помню я те чувства,
Когда увидел, закричал:
«Наш дом горит!» Вокруг все пусто,
А может просто, зарычал.
Я дым запомнил. Очень черный,
Винтом врезался в небеса.
А пламя, словно зверь огромный,
Лизало крышу у крыльца.
Затем все небо черным стало.
За «тучу» солнышко зашло.
Деревня медленно сгорала,
Как ночью, стало вдруг темно.
Отсюда счет начнем по-новой,
Темнее жизни не сыскать.
Недавно дом стоял сосновый
Сейчас нет дома, негде спать.
От странных звуков мы очнулись –
То дед нам палкою грозил.
Свистели пули, мы пригнулись,
Стоим на месте, нету сил.
На остров к полудню вернулись,
К землянкам нашим добрались.
Отец и мать переглянулись –
Я без сапог и жив, кажись.
Отец заохал для начала,
Слезу смахнул и вдаль смотрел.
А мать не плакала – кричала,
Рассказ вела, как дом горел.
Она все вспоминала: как жили,
Что как стояло и цвело,
Как занавески к святу шили
И окна к югу, на село...
Лес переполнен был слезами,
Сто лет не надо поливать.
Вопрос: где жить, что будет с нами,
Где будем завтра ночевать?
В землянке долго просидели,
Затем болотом побрели
И дома нет, и нет постели,
Остались черные угли...
Комментарии